Браття, істину кажу у Христі, не обманюю, совість моя свідчить мені в Дусі Святому, що велика мені печаль і безупинний біль серцю моєму. Бо я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті, тобто ізраїльтян, яким належить усиновлення, і слава, і завіти, і законоположення, і богослужіння, і обітниці; їхні й отці, від них і Христос по плоті, сущий над усім Бог, благословенний повік. Амінь!
КОМЕНТАРдо Апостола
Про що Апостол?Як і кожен народ на землі, єврейський народ має свою власну історію, яка частково підпорядковується тим самим суспільним законам, що й історія інших народів. Але, крім цієї загальної історії, єврейський народ, як народ Божий, є учасником ще однієї історії — історії Завіту, історії взаємин Бога зі Своїм народом і з усім людством. Це єдиний духовний процес, у якому Ізраїль посідає особливе місце. І це покликання зберігатиметься до Другого пришестя Христового.
Водночас не кожен, хто народився євреєм, автоматично стає людиною Божою. Історія Ізраїлю свідчить, що межі Божого народу та єврейської нації далеко не завжди збігалися. До Вавилонського полону багато ізраїльтян, по суті, жили як язичники. Саме це стало однією з причин полону.
Під час полону виокремився той «останок», про який говорили пророки. Саме він став основою післяполонного Ізраїлю як спільноти, що зберігала віру в єдиного Бога.
Однак із приходом Месії стало очевидно, що самої релігійної належності недостатньо. Щоб упізнати Христа і піти за Ним, потрібно жити справжнім духовним життям. У будь-якій релігійній спільноті завжди є більше тих, хто дотримується лише зовнішніх форм, ніж тих, хто щиро шукає Бога.
Тому знову відбувається відокремлення «останку» — вже не за національною чи релігійною ознакою, а за духовним принципом. До Царства входять не ті, хто покладається лише на свою релігійність, а ті, хто відкриває серце Богові.
Проте Завіт залишається чинним. Бог не відмовляється від союзу, який одного разу уклав зі Своїм народом. Єврейський народ пройшов особливий шлях у Божому задумі спасіння, але, як нагадує апостол Павло, важливо не те, хто пройшов більшу частину дороги, а те, щоб дійти до її кінця — до Царства Божого. Саме про це він молиться і саме на це покладає свою надію.
